Не існує дорослості. Існують вік, обовʼязки, бажання та мрії, необхідність заробляти гроші, щоб платити за воду й купувати їсти. Але чогось хтось вирішив, якщо людина має метр шістдесят сім зросту й аж вісімнадцять років досвіду за плечима, то їй можна більше не класти руку на голову.
Дуся мала не дуже щасливе дитинство. а в найважчі й найнезахищеніші миті ховалася поглядом в уявне море під столом своєї оселі. Дуся не знала любові, якої природно по-дитячому прагнула. Дуся хотіла, аби на неї звертали увагу, зливали їй теплу водичку під час купання і турботливо клали руку на голову, коли їй страшно. натомість Дуся стала дорослою, фактично не маючи можливостей бути дитиною. від Дусі йшли рідні. один за одним. згодом у Дусі лишився лише дім, дід і слива. а далі згоріли слива, дід і дім. і Дуся втратила себе, забувши те, ким вона є, хто її рідні, звідки вона і куди їй.
це надзвичайно щемка і відверта історія про біль дорослішання, біль не набутого і втраченого дитинства, біль відсутності опори, біль самотності, біль втрат і переживання травм, біль пошуку себе і своєї ідентичності.
здавалося б, книжка на 250 сторінок — і як в ній могло поміститись так багато всього, про що людям 30+ так гостро і часто йдеться? а можливо, я занадто узагальнюю, і йдеться мені, бо такий пласт відчуттів і досвіду мені знайомий.
на щастя, людина приречена виживати, тобто продовжувати йти свій шлях. тож і наша Дуся, за законами цієї людської приреченості, намагається ним іти попри тотальну відсутність орієнтирів, навпомацки. здається, єдиний її компас у цьому незрозумілому світі — інтуїтивне відчуття присутності любові. або ж її відсутності. таким чином Дуся знаходить собі корову — велике, тепле створіння, безумовне і абсолютно щире за своєю суттю; Дуся нарікає першого зустрічного зі сливою у дворі своїм татом; Дуся відчайдушно шукає і навіть знаходить партнера для побудови «міцної сімʼї», бо то якесь обовʼязкове для всіх правило, згідно якого людина нібито має стати щасливою… словом, Дуся шукає тих, хто прийме її до себе і не вижене, не обернеться спиною і не покине. Дуся дуже хоче щось сказати. і хоче, щоб сказане нею почули. натомість довкола так багато сумних дорослих, які вдають себе веселими і говорять про неважливе.
попри певну плутаність реального і магічного на початку тексту (сни, шматки спогадів, химерні думки і спостереження героїні), певна психологічна розбитість Дусі одразу зчитується. не виникало у мене як у читачки питання «що тут взагалі відбувається?!». майже миттєво схоплюєш, що йдеться про травму, яка зносить землю з-під ніг і певну психологічну форму втечі від неї. а зрозумівши це, даєш тексту просто бути і нести тебе химерними сюжетними стежками.
а ще це також світла книжка. бо в кінці-кінців наша Дуся логічно повертається до свого справжнього згорілого дому, аби згадати, осмислити і прийняти минуле таким, яким воно було. а разом із тим, зрозуміти і окреслити себе зараз, знайти внутрішню опору і побачити, куди і як рухатися далі.
це надзвичайно зріла книга. або ж книга людини, яка пройшла певний шлях одужання і зцілення. тут купа прекрасних цитат, які хочеться довго смакувати, а ще краще — з кимось обговорювати.
щиро раджу — дозвольте «Дусі» вкрасти і ваше серденько 💔
Нормальної людини не існує. Хто сказав, що дівчина з репʼяхами у волоссі не може бути нормальною? Нормальна людина з репʼяхами у волоссі.
