Дуся могла злити воду сама, це просто був маленький
шанс, що мама трошки побуде поруч і трошки полюбить, бо вона майже завжди була зайнята, як і її руки, і приходила тільки тоді, коли в ній була термінова потреба. любов не є терміновою потребою, любов може почекати, і тому на неї не завжди звертають уваги. без неї можна прожити, а без бутерброда у фользі, який треба зібрати дитині в школу, без випрасованої форми, компоту з ягід, який ніхто не пʼє, та чистої підлоги — ні. бо це видиме. а те, що видиме, те й важливо.

Дуся сиділа у ванні й думала: що старшою вона стає, то менше в неї «термінових приводів» покликати маму, і це лякало. що буде, як ті приводи закінчаться зовсім?