Цілую мою вредну Малюсю.

Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина – ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі дівчата здалеку були чимось похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку.

Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере – треба ж готуватися до екзаменів, а тут "світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні".

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить...

Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.

Твій Вася.

(Василь Симоненко)

(Василь Симоненко – український поет-шістдесятник, дисидент, журналіст, а до того ж – справжній романтик.

Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю на Черкащині у 1957 році. Дівчина була кур’єркою газе­ти "Черкаська правда", а Симоненко – студентом Київського університету. Відтоді Василь багато писав Люсі. У 22 роки поет одружився, згодом у них з Люсею народився син Олесь.

На папері Василь ділився побутовими новинами, розповідав про іспити, армію, жартував, багато "цілувався" та часом нарікав, що кохана не відповідала йому такими ж палкими словами.)

@LettersAndQuotes