почну з перестороги:

«Маленьке життя» — це овер депресивна книжка. аж такої емоційно болісної історії, мабуть, я досі не читала. чим далі занурюєшся в неї, тим більше вона гнітить. і вже прочитавши десь відсотків 60 тексту, розумієш: просвіту не буде, і фінал не передбачає світла. хоч би й собі вижити, дочитавши.

❗️мені трохи дивно, що «Маленьке життя» потрапила у фінал Букерівської премії у 2015, бо Букер у мене асоціюється не з емоційними текстами, а радше з химерними, може, вичурними, складними, але не стільки за емоційним насиченням, скільки складними за структурою/формою і часто з висвітленням моментів певного історичного чи суспільно-політичного характеру. а тут же йдеться виключно про драму особисту.

⭐️ я оцінила книжку на 4/5. а у дискусії з її опонентами згодна: болю і травм в ній too much. подекуди в історію дитинства головного героя і повірити важко.
разом із тим я таки вірю у безбожну несправедливість світу, у безкарність покидьків і травматичний досвід, з яким важко будувати середньостатистичні нормальні стосунки. останнє — власне, доведений факт науками про людську природу й психіку.

мабуть, ця частина мого світогляду і стала причиною моєї тотальної любові до «Маленького життя». хоч як було важко, хоч як я подекуди вгрузала у згущені потоки невимовного болю, що його переживають герої роману, місцями відчувала і якесь перенесення того емоційного дна на себе, — книжка моє серденько таки вкрала💔

щодо сюжету:
у романі насправді не стільки мова про чотирьох друзів, як повідомляє нам його анотація і чого очікувала я, скільки про одного з них, юнака на імʼя Джуд. він є ніби центром тяжіння побудови всього сюжету. інші ж персонажі магнетично від нього залежать і на рівні формування часопростору в тексті, і на рівні формування окремих характерів і історій.

Джуд — людина багатьох талантів і неймовірної сили. ним захоплюються, в нього закохуються (мова радше не про амур, а про зацікавленість в його особистості і бажанні пізнати ближче). водночас Джуд ніколи не розказує про себе історій, як то буває у колі найближчих друзів, коли ви за пивом ділитесь якимись сороміцько-кумедними оказіями зі свого дитинства чи юності. та оскільки його найближчі друзі освічені й інтелігентні, з кіл викладачів, митців, юристів, нікому не спадає на думку аж так нахабно пробувати лізти в особистий простір Джуда, вимагаючи від нього оповідок про себе, яких він не ініціює. з часом така тактовність перетворюється на небґрунтовано глупе потурання психічно-нездоровій людині з їхнього боку. і здається, ну що ж ви всі такі розумні і не бачите явного — людині потрібна допомога, про яку вона сама не проситиме нізащо!?

🖤 велика перевага роману для мене лежить у тій кількості стосунків, що їх зображає — і дуже глибоко, багатогранно — авторка. людей у книжці багато, і всі вони різні, з різними бекґраундами й досвідами. усі вони намагаються припасуватись одне з одним попри розбіжності й свої «валізки болю». і здається, їм це непогано вдається. і книжка таки має просвіти. один із них — партнерські стосунки Джуда і його друга. між хлопцями багато відданості, близькості й безумовної любові. і хоча їх шлях до романтичних стосунків тривав добрих років 10, вони ніби ідеально допасовані пазлики! здається, за цей рятівний вайб у книжці і хотілося триматися якнайдовше. та це була би якась інша книжка, якби в ній така можливість була…

вже раніше писала тут про теми й проблематику роману — вона направду рясна:
〽️досвід батьківства дитини з рідкісним діагнозом і досвід її втрати;
〽️сексуальне насилля дітей;
〽️абʼюзивні стосунки;
〽️депресія, селфхарм, суїцид;
〽️досвід всиновлення дорослої людини;
〽️втрата;
〽️асексуальні стосунки;
〽️та інші.

ця історія зіткана з болю. протиріч. страхів. травм. історія настільки депресивна, що читати її часом не стає духу й фізичних сил.
водночас ця історія — та одна, яку б я могла обрати єдиною прочитаною у своєму житті, якби таку довелось обирати ❤️‍🩹

#маленьке_життя