дуже хочу поділитись цим уривком. від болю самої історії стискається серце. та водночас є в ній дещо надважливе про батьківство — тотальне прийняття дитини такою, якою вона є.
і нехай би не довелось жодному з батьків у світі пережити його аж настільки, та на жаль…

Коли ми вперше розібралися, що Джейкоб хворий, що з ним щось негаразд, то обоє дуже намагалися швидко перебудуватися. Наприклад, ми ніколи не казали, що хочемо його послати до коледжу, просто сприймали це як належне, бо самі ж ми мали освіту.
Та от тієї першої ночі в лікарні, після першого нападу, Лізел, якій завжди гарно вдавалось на 5-10 кроків усе планувати, сказала: «Що б це не було, однак він може жити довгим і здоровим життям, розумієш? Є гарні школи, які він може відвідувати, там його навчать бути незалежним».
А я розізлився і звинуватив її в тому, що вона його занадто швидко і легко скидала з рахунку. Перегодя мені вже було за це соромно. Я нею захоплювався: як же швидко і плавно вона пристосувалася до факту, що дитина, яка в неї була, не стане такою, яку вона хотіла мати. Я захоплювався тим, що задовго до мене самого вона вже знала: суть дитини не в тому, чого вона може досягти в ім'я твоє, а в радості, яку вона приносить незалежно від того, чим вона викликана, навіть якщо її важко буде розпізнати, і що більш важливо, у радості, яку ти сам можеш їй давати.

І до кінця життя Джейкоба я на один крок відставав від Лізел. Я зберігав надію на те, що йому покращає, мріяв, що він стане таким самим, як був, а от вона вже думала про те життя, яке доведеться вести, зважаючи на реальність. Він зможе відвідувати спецшколу. Гаразд, якщо не зможе, тоді буде в ігровій групі. Гаразд, якщо не гратиметься з дітьми, то однак проживе довге життя. Гаразд, якщо не довге, то хоча б коротке і щасливе життя. Гаразд, якщо не коротке, щасливе життя, тоді він проживе своє коротке життя гідно, і ми йому це дамо, і на більше вона для нього й не розраховувала.

— «Маленьке життя»

#маленьке_життя