Ми вступили у пʼятий рік великої війни. Війни, яку почали не ми, і яку ми прагнемо завершити.

Розпочався пʼятий рік втрат, болю, виснаження. Позаду - чотири роки, у які Харків тримав удар і платив найвищу ціну за право бути вільним українським містом.

Слова про незламність звучать гордо. Але за ними - життя людей. Тих, хто воює. Хто рятує. Хто лікує. Хто вчить дітей. Хто відновлює будинки, мережі, транспорт. Хто після безсонних ночей, після вибухів і тривог, усе одно виходить на роботу - бо знає: за ним життя.

Тому Україну не зламати, адже Україна - це ми, люди.

Ми щодня дивимось один одному в очі.
Очі старших - сповнені гідності.
Очі дітей - світлі й сильніші за страх.
Очі батьків - відповідальні й надійні.
У цих поглядах - надія. І сила, яка не дозволяє нам зупинитися.

Ця війна змінила нас назавжди. Ми навчилися берегти одне одного. Ми надто добре знаємо справжню вартість простих речей: світла в домі, тепла в батареях, тиші без вибухів.

Ми прагнемо миру. Не абстрактного - справжнього. Безпечного. Справедливого. Миру, в якому діти навчаються у світлих школах, сім’ї разом, а місто живе й будується.

Харків вистояв. Україна вистояла.
І встоїть надалі.

Мріємо про мир. Працюємо заради миру.
Єдині - заради України.