( усі збіги випадкові )

…

Дзвінок. Беру слухавку, знаючи, що за жодних обставин не вестиму розмов ані з забудовниками, ані з підприємцями, ані з підрядниками.

По-перше, аби різного штибу бізнесюки не патякали на кожному перехресті, мовляв, вони можуть щось «порішати».

По-друге, щоб «товариші в погонах», креслячи свої дурнуваті схеми зі стрілочками та квадратиками для НСРД, не мали змоги навіть теоритично намалювати якісь «порочні звʼязки».

Я взагалі їжджу із точки «А» в точку «Б».

Дім – мерія. Мерія – дім.
Ну і ще, певна річ, до містян у двори.

Проте в офісах, ресторанах чи якихось «бенкетках» мене не зустрінеш…

…

Дзвінок.

- Ой, привіт, у нас тут проблеми з землевідведенням.
- Ну проблеми, а я до чого?
- Ну мені здається, що у нас вимагають хабаря.

…

Кожного разу, коли мені кажуть, що мої підлеглі вимагають хабаря, я починаю закипати як той чайник.

Ні, не так. Я починаю методично, із завзяттям маніяка, зʼясовувати – хто, де, коли, з ким, та за яких обставин зустрічався.

Хто, кому, якими словами і що саме казав.

Звісно, мені відомо, що люди не без гріха, утім, коли мені в лоба починають «проламувати», що мої підлеглі забажали хабаря, я відповідаю дуже просто: «Ось телефон територіального управління НАБУ. Давайте зателефонуємо разом. Ви готові написати заяву?».

Але у відповідь я чую блеяння.
Реальне блеяння.
Реальних овець.

…

Я вже сказав, що всі збіги – випадкові.
Тож ті, хто впізнав себе у цьому тексті, нехай думають, що то не про них.

Натомість я маю право писати такі слова і такі слова казати.

Я сам прийшов на свою скотську та невдячну роботу з бізнесу. І мені, в мої майже 54 рочки, вкрай нелегко «втулити фуфло».

…

Проблема в тому, що я знаю ледь не кожного «господаря життя» цього міста ( та й не лише ) як облупленого.

І сьогодні, коли почав набирати обертів суспільний тренд на «соціально відповідальний бізнес», чимало власників великих статків з якогось дива вирішили, що вони не просто машини по зароблянню грошей, а ще й лідери громадської думки.

Коучі, бл@ть, та мотиватори.
Розумники та совість нації.

Бо ж вони, взагалі-то, «сплачують податки» ( а хто ж повинен це робити? ), «створюють робочі місця» ( та хіба ж ви з цього не заробляєте? ) і «допомагають армії» ( але невже пересічні люди не роблять те саме? ).

І кожен примат, що свого часу накрутив грошей, тепер вважає, що він із виглядом міжгалактичного інтелектуала ходитиме на всякі бізнес-форуми, записуватиме відосіки та під сигару й бокал віскі з набундюченим обличчям розмірковуватиме, мовляв, «усі чиновники навкруги крадуть, а от ми, підприємці, точно знаємо, як наше життя зробити кращим, яскравішим та ефективнішим».

…

Дзвінок.

- Нам міськводоканал виписав штраф.
- А до чого тут я?
- Я вважаю, що це переслідування бізнесу.
- А я вважаю, що не можна лити в міську каналізацію промислові стоки.
- У нас вимагають хабаря.
- А ти готовий, бл@ть, відповісти? По-пацанськи?

У відповідь – тиша.

…

Люди, котрі роздають інтерв’ю «Форбс» та фотографуються з Усиком, ллють у міську каналізацію відходи, проте не бажають платити за це штраф у 3 мільйона гривень.

І кожного разу, коли цим набитим грішми пройдисвітам нагадують, що за свої дії треба відповідати, вони заходяться сумним кулуарним ниттям про те, як їх тут нахабно цькують та утискають.

Хитрі ошуканці, котрі самі б не цуралися комусь щось «занести». Аби лише була нагода.

…

Іноді мені здається, що моя робота – це великий соціальний експеримент на тему: «Як не розучитися ненавидіти людство».

…

І байдуже, ким є ця людська особина.

Від люмпена до мільярдера.