Дорожнє.
Посеред 1200.

…

Це буде важкий допис. Дуже дискусійний.

А ще він може не сподобатися тисячам людей.

Але я пишу те, що думаю.

А роблю те, що потрібно.

…

У цьому дописі не буде назв міст чи якихось імен.

Будуть лише спостереження людини, котра хотіла виспатися в тиху ніч на Закарпатті, але так досі й не стулила очей.

Просто зараз, із кожним кілометром шляху, що наближає мене до Дніпра, я все більше відчуваю, як виринаю із задзеркалля…

Це і втома, і емоційне виснаження.
І гірке усвідомлення того, що поки колеги з громад на ЛБЗ зі всіма на зв’язку 24/7, у задзеркаллі керівники можуть не брати слухавку, бо святкують «дні врожаю» чи ще бозна-що.

Що, поки твоє місто чи не щоночі здригається від вибухів, у задзеркаллі так само співчувають побитому морозом винограду…

Що там загалом геть інший порядок денний.

Бо задзеркалля всотало «економічні наслідки» заможних релокантів та гладшає елітними ресторанами й нерухомістю.
Але однаково жадібно прагне, аби держава допомагала розбудовувати інфраструктуру. Ну принаймні хоч двійко мостів. ( Саме таке повідомлення з проханням «посприяти» в кількох зустрічах я отримав від свого знайомого депутата, який до цього складав враження цілком притомної людини )

Безумовно все це можна знівелювати твердженням про те, що життя повинно тривати.
Це справді так.

Життя неможливо зупинити.
Людина це така істота, яка завжди думає насамперед про себе.

Життя неможливо зупинити, бо навіть у найтемніші часи минулого століття десь у варшавському гетто морок війни де-не-де пронизувала музика.
Десь у глибинах свідомості люди розуміли, що попереду концтабір, але випивали потроху та грали на скрипці.

…

Є фронт, а є тил. Навіть глибокий.

Тут немає нічого дивного, але якщо хтось «вдалині» та вважає, що його війна «не торкнеться», то він помиляється.

Бо коли в звичайному готельному номері тебе зустрічає потворна брошура реклами казино, і до опівночі ти змушений слухати п?яні волання вечірки в ньому, то терпець просто уривається.

Це навіть не задзеркалля.
Це два геть різні світи на території однієї країни.

Де в одному світі щоночі рахують вибухи або ж взагалі пересуваються вулицями під антидроновими сітками, а в іншому крутять комерційні пропозиції та спокійно гарцюють в гральних залах.

…

Ці обидва світи розділені кількома сотнями кілометрів.

Але за відчуттями між ними відстань світлових років….

Хоча так було не завжди.

…
…

Я пам?ятаю, як вперше після початку великої війни я поїхав до міста, територіально далекого від лінії фронту.

Тоді, навесні 2022-го, ситуація там була геть протилежною. На фоні змарнілих від безперервної волонтерської праці місцевих мешканців, поведінка багатьох переселенців (зокрема й з Дніпра) видавалася безсоромно нахабною.

Хамство на дорогах, пияцтво, бундючні дівчиська в костюмах «джусі кутюр» та хлопчаки у підстрелених штанцях, які нудьгують, тиняючись ресторанами.

Відтоді лише моя первозданна ненависть до плюшевих жіночих спортивних костюмів лишилася непохитною…

…

Усе решта перевернулось догори дриґом.

Це сталося тоді, коли прихисток тих, хто тікає від війни, перетворився на заробіток й відкрив цей портал у задзеркалля.

Коли деякі керманичі, як на місцях, так і на державному рівні, чомусь вирішили, що «з метою безпеки» треба все тягнути на захід країни. Особливо коли там працюють куми чи одногрупники з вишів.

Але, якщо дзеркало розіб?ється на шматки, користі від того не буде нікому.

…

Проте облишмо алегорії.

Ми або одна країна, або кожен сам за себе.

Або ми дивимося на світ з однієї оптики, або кожен гортає свій калейдоскоп.

Або ми виживемо як єдина країна та єдина нація, або…

Цей текст не про апокаліптичні прогнози.

Це не намагання когось засудити чи присоромити.

…

Це заклик взятися нарешті за державну політику.

Чітко окреслити мету та повернути пріоритет прифронтовим територіям.

Бо тут досі живуть ( хоча й не так помпезно) такі самі люди.

І якщо вони поїдуть ( будь-куди ), ми втратимо половину країни.

А може і всю Україну.

…

Відсидітися чи лишитись осторонь нікому не вдасться.