У далекому вже 1990 році Ірак висунув абсурдні фінансові й територіальні претензії до Кувейту, зірвав спробу перемовин і вкрай цинічно вторгся в сусідню країну. Танкові дивізії, що сунули до столиці, Ель-Кувейту, підтримувалися масштабними ракетними ударами по цивільному населенню, авіацією та десантом із моря.

Тоді у світі також мали пролунати дивні заклики до «миру й поділу Кувейту по лінії фронту». Голоси «голубів» стали б значно гучнішими, якби четверта у світі армія Іраку розбила маленьку кувейтську й окупувала всю територію країни. Можна було б «аналітично говорити про те», що доля Кувейту вирішена, не треба більше проливати ані краплі крові й ані бареля нафти. Стабільні ціни на енергоносії є благом для всього світу – потужний аргумент. Чи ні?

Але сталося зовсім інакше. Рада Безпеки уповноважила держави – члени ООН «використати всі необхідні засоби, щоб відновити міжнародний мир і безпеку в регіоні». До підготовки операції були залучені понад 40 країн, армії шести держав узяли безпосередню участь в ударах по окупаційних силах Іраку. Після повітряної операції більш ніж тисячі бойових літаків територія Кувейту була звільнена за два дні.

Чому сьогодні ця історична хроніка читається як фантастика? І в чому саме відмінність абсолютно цинічної агресії путінської Росії від такої самої агресії саддамівського Іраку?