Міжнародний олімпійський комітет, демонстративно дискваліфікувавши перед першим стартом українського скелетоніста Владислава Гераскевича, все/таки вирішив довести, що репутації нічого не варті, що гуманізм – це суцільна фікція, що потенційні російські спонсорські кеш/контракти для спортивних посадовців важать більше за російські масові вбивства, що замовчування агресії, масових умисних звірств вигідніше за чесність, що лицемірство – основа, на жаль, сучасного олімпійського руху... Мовчазна згода з агресором і сором’язливе відвертання від жертв агресії, поза сумнівом, далі призводитимуть до ерозії глобальних цінностей. Але це вибір МОК, безумовний та абсурдний…

Бездоганний вибір Владислава Гераскевича – це маніфестна й абсолютно виправдана спроба виступити на очах у мільйонів глобальних глядачів у «шоломі пам’яті», на якому зображені спортсмени – жертви російської агресії, його друзі, які ніколи більше не зможуть реалізувати свої спортивні амбіції. Гераскевич явно перегорнув сторінку під назвою «Старі традиції МОК: не бачимо, не чуємо, не знаємо, вітаємо вбивць», підняв тему спортивного нейтралітету як навмисного й монетизованого лицемірства на новий рівень і довів, що сила духу, відданість справжнім ідеалам важливіші за «тут і зараз». Гераскевич зробив тему російського геноциду, російських масових убивств цивільного населення в Україні базовою темою Олімпійських ігор – 2026. Хотіла цього пані Ковентрі чи ні, уже неважливо. І це само собою безцінний і найважливіший результат, який залишає шанс людству і який явно відправляє на узбіччя історії лицемірів у спортивних костюмах…

Хай там як, «мирний план із 20 пунктів» фіксує фундаментальний статус/кво всіх сторін і посередників…
1. США справді хочуть закінчення бойових дій і активно працюють у модерації…
2. Україна вкрай конструктивна у визначенні справді робочої «формули закінчення війни»...
3. Європа абсолютно суб'єктна та ініціативна в розумінні ризиків, які становить для Європейського континенту Росія…

І тільки Росія вкотре демонструє повне нехтування будь-якими домовленостями і все ще грає в неформальну, але очевидну гру з обнуління глобального лідерства США.

Президент Зеленський говорить про готовність України до виборів і просить парламент подумати, як змінити Конституцію та законодавство, щоб провести вибори під час війни. Але перед цим учасники переговорного процесу мають забезпечити розв’язання трьох базових питань.

Перше – безпека. Під час передвиборчої кампанії та голосування не мають бити ракети й дрони. На мій погляд, досягти цього можна лише через оголошення перемир’я.

Друге – реалізація виборчого права. Бойові дії тривають уздовж лінії фронту протяжністю понад 1200 кілометрів. Сотні тисяч українців беруть у них участь, і не менше проживає у прифронтових зонах. Як забезпечити їхнє право обирати й бути обраними? Відповідь: перемир’я.

Третє питання – фінансування. У нас мільйони переселенців, і це зумовлює значно складнішу та дорожчу логістику виборчих процедур. Пошук таких колосальних коштів не має бути проблемою лише України.

Якщо на ці три питання будуть знайдені відповіді, ми готові.

Сьогодні ми маємо фактичну окупацію частини території України. Росія проводить там відверто репресивну політику: знищує українську ідентичність, депортує і вбиває людей. Усі дії агресора на цих територіях – воєнні злочини або злочини проти людяності.

Саме тому Москва так чіпляється за «остаточне вирішення» питання територій. Вона прагне втекти від безстрокової юридичної відповідальності за масові злочини. Одна річ – фактична окупація, інша – домогтися номінального визнання цих земель «своїми» й заявити про відсутність правових проблем.

Для цього Росія по суті пропонує вписати в міжнародне право нову доктрину: будь-яку окупацію можна легалізувати, а всі наслідки для агресора – зняти. Складно уявити, що у світі знайдеться багато охочих підписатися під такою логікою.

Дипломатичний процес переважно відбувається за лаштунками, але навіть крізь завісу риторики й дезінформації позиції сторін читаються доволі чітко.
• Україна прагне завершити війну й безумовно готова до перемовин. Ми спираємося на факти, зберігаємо суб’єктність і не дозволимо нав’язати умови, які обмежують нашу безпеку, території чи право на майбутнє.
• Європа розуміє, що «мир» на російських умовах означає пряму загрозу її безпеці та майбутньому континенту.
• Сполучені Штати хочуть прагматичного переговорного процесу й швидкого завершення війни, очікуючи компромісів від обох сторін.
• Росія ж намагається поєднати два треки: нескінченну війну та імітаційні «мирні ініціативи», покликані через демонстративне «бажання миру» добиватися послаблення санкцій.
Будь-який територіальний приз за рахунок України Кремль сприйме як сигнал, що насильство працює і його можна повторювати. Тому прийнятними є лише такі умови миру, які зменшують, а не збільшують імовірність нової війни у Європі.

Гостра геополітична криза змушує Європу відмовитися від аутсорсу безпеки й будувати реальну стратегічну незалежність. Та організаційно Євросоюз надто зосереджений на дотриманні правил і досягненні консенсусу. Це породжує нездатність до швидких і силових відповідей на загрози.

Україна пропонує Європі готовий стратегічний актив для подолання цього розриву. Наше військо є найбоєздатнішою силою на континенті з унікальним досвідом війни високої інтенсивності. Наш оборонно-промисловий комплекс є живою лабораторією інновацій, де всі рішення проходять перевірку на полі бою.

Прокидаючись після десятиріч сну про «вічний мир», Європа має готову основу для переозброєння. Та почати процес вона може лише разом, усвідомивши спільну загрозу. Подолати проросійські блоки всередині Союзу, підтримати Україну і скористатися нашою пропозицією допомоги – європейські лідери мають складне завдання, але вже не мають альтернативи.

Про відставку пана Єрмака. Це типова демократична практика. Україні часто закидають, що ми перетворюємося на «міні-Росію», обмежуючи соціальні й політичні права. Справді, війна накладає певні обмеження. Але наявність у нас живої демократії проявляється саме в таких подіях: у відставці міністрів, перезавантаженні уряду, тепер у відставці голови Офісу Президента.

На тлі великої війни, коли суспільство багато втрачає від терористичних практик росіян і багато віддає через волонтерство на армію та відновлення, будь-яка підозра в корупції б’є по довірі значно сильніше, ніж у мирний час. Навіть якщо юридичні процедури ще тривають, сам факт проблемних запитань формує фон, на який влада не може не реагувати.

Ідеться про класичний демократичний механізм. Якщо посадовець викликає в суспільства сумніви і це заважає Президенту реалізовувати стратегію, посадовець бере на себе політичну відповідальність і йде у відставку. Так знижується напруга між народом і державою.

Для нас важливо розділяти офіційні документи і все, що відбувається навколо них. Є позиція адміністрації США щодо мирного плану, яку ми обговорюємо на кількох майданчиках з американцями та європейцями. Йдеться про спробу створити реалістичний механізм припинення війни: гарантії безпеки, роль союзників, наслідки для Росії в разі повторної агресії. Це складна та крихка дискусія, у якій кожне слово на вагу золота.

Окремо – історія з неформальними контактами, записами розмов, витоками. Очевидно, що ці сюжети впливатимуть насамперед на внутрішню політику, внутрішні дискусії в різних країнах, зокрема у США. Україна до організації цих публікацій, зрозуміло, не має жодного стосунку. Ми діємо прямо: в межах партнерських домовленостей, із прозорою логікою й абсолютно зрозумілими для наших союзників червоними лініями.

Найбільш чутливі питання – території, чисельність війська, альянсні можливості – вимагають розмови на найвищому рівні між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом. Президент України в будь-який момент готовий бути на такій зустрічі. Зрозуміло, що без особистої розмови президентів коректно відповісти на найчутливіші питання неможливо. Так само зрозуміло, що Рф поки не демонструє бажання закінчувати війну…

Росія не пропонує дипломатичного врегулювання, вона пропонує Україні беззаперечну капітуляцію. Немає «конфлікту двох сторін». Є класична окупація, коли чужа армія приходить убити громадян іншої держави й забрати їхнє майно, спільне та індивідуальне, землю і пральні машини.

У кремлівській уяві після 4 років кривавої війни Україна має сама роззброїти військо до рівня поліції, відмовитися від ракет і дронів, віддати свій інформаційний простір під російську пропаганду й культурний треш. Тобто нам пропонують перетворитися на васала.

Але Україна влаштована інакше. Ми – про створення, будівництво, торгівлю й заробіток разом із сусідами. Росія ж існує як сарана: прийти, зруйнувати, винести все цінне. Кордон між нами пролягає не лише на мапі, а й у системі цінностей. Тому насильницька русифікація не спрацює, навпаки – для повернення у спільноту нормальних держав і націй росіянам доведеться, як це не парадоксально та дивно звучить, українізуватися. Чи європеїзуватися. Чи зникнути в такому вигляді як неконкурентний пережиток минулого…

Плівки НАБУ оприлюднили в понеділок. Сьогодні п'ятниця, і вже є відповідні кадрові рішення, жорсткі юридичні та політичні реакції. Це свідчить про відносну зрілість системи. Так само працюють європейські держави: ми бачимо чимало прикладів, коли урядовець спочатку йде у відставку, потім роками триває слідство.

Для України сьогодні важливі кілька базових речей. Перше: ми розуміємо, що сам на сам із Росією вистояти не зможемо. Україна має бути в альянсі. Альянс – це правила. Друге: Україна хоче бути в альянсі, де ці правила стосуються, зокрема, прозорості правоохоронної та судової систем, боротьби з топкорупцією. Третє: для України критично важлива репутація країни, готової до швидких антикорупційних дій.

Найважливіше: особисто Президент і українська влада загалом демонструють готовність до таких швидких дій, незалежно від усіх інформаційних і репутаційних ризиків. Це для мене ознака здорового суспільства, що не боїться жорстко реагувати на прояви корупції навіть під час війни.

Хотілося б, щоб корупціонери діставали пожиттєві терміни одразу після викриття. Але є закон, і його доведеться дотримуватися. Головне, держава реагує – не замовчує, не відмахується. Людей із підозрами відсторонюють, а Президент іде далі та вимагає негайних звільнень. Щодо осіб, які не мають офіційних посад, розглядаються питання про санкції. Паралельно триває процес очищення «Енергоатома». Буде оновлена наглядова рада. Проводиться аудит.

Усі 30 років незалежності ми раз за разом маємо великі корупційні скандали. Різниця в тому, як реагує держава. Колись мовчала. Колись толерувала. Колись переводила людей із посади на посаду. Сьогодні Україна демонструє нетолерантність до корупції. На рівні Президента ухвалюються максимально швидкі та жорсткі рішення. Це вже зовсім не та Україна, якою вона була 10, 15, 20 років тому. Саме тому міжнародні партнери продовжують підтримку. Вони бачать реальні дії.

Звістка про розслідування корупційної схеми в енергетичному секторі, на жаль, не є несподіваною. Це логічне відлуння минулого, у якому Кремль десятиліттями будував систему для утримання України в зоні свого впливу. Корупція була одним із головних його інструментів, і залишки цього механізму існують. Проте сьогоднішня ситуація має принципово нову природу.

Справжньою новиною є не сам факт зловживань. Головне, що система створених після 2014 року незалежних антикорупційних інституцій працює. Що таке розслідування почалося, що проведено масу слідчої роботи, що на вищому рівні наголошують на потребі справедливих вироків – усе це переконливо показує трансформацію України.

Звісно, російська пропаганда спробує використати це як доказ недієздатності України. Але реальність протилежна: ми бачимо не колапс держави, а тестування нової інституційної основи. Небагато країн могли б під час війни виявляти, розслідувати та публічно обговорювати такі справи. Робимо складні, болючі, але абсолютно необхідні кроки на шляху до інтеграції з Євросоюзом.

Україна веде тяжку війну проти коаліції держав. Росії допомагають обходити санкції, постачають рекрутів, ракети і снаряди, компоненти до електроніки. Сценарії розвитку бойових дій узимку можуть бути різні, і Україна до них готова. Паніка на зразок «Треба евакуювати мільйон людей» безглузда.

Якщо бракуватиме електроенергії, є домовленості про постачання. Додаткові запаси деталей та інструментів для ремонту підстанцій, трансформаторів маємо на складах. Підсилення пасивного захисту інфраструктурних об’єктів робимо. Необхідно суттєво наростити активний захист протиракетними системами – отримали від Німеччини дві додаткові батареї Patriot.

Проблеми розв’язуються тут і зараз. Україна витримала чотири роки війни і в багатьох аспектах оборони за цей час стала сильнішою.

На жаль, після 1991 року Захід дав Росії аванс у вигляді контролю над радянськими ресурсами та ядерним арсеналом. Це була фундаментальна помилка. У момент найбільшої слабкості Москви євроатлантичні еліти чомусь злякалися провести необхідну й навіть обов’язкову деімперіалізацію потенційного монстра. Надалі неформальною політичною традицією стало поблажливе ставлення до спроб відновлення Росією радянської концепції. Це мотивувало Рф атакувати тих сусідів, які не хотіли повертатися до «совка».

Сьогодні міф про «велику Росію» тримається лише на інерції та викривленні карти у проєкції Меркатора. Рф, безумовно, – це клаптикова конструкція із сотень народів, що скріплена вкрай агресивним державним насильством. Як історичний проєкт Рф мертва: репутація обнулена, перспективи згоріли, попереду – деградація.

Ми платимо надто високу ціну за демонтаж російської імперії, але альтернативи немає. Заходу треба зробити правильні висновки: помилка 1990-х має бути виправлена не поверненням до діалогу з Москвою, а звільненням поневолених народів і територій разом із ліквідацією інструментів агресії.

Як будь-який примітивний та передбачуваний авторитарій, субʼєкт Путін безмежно зациклений на зброї: ядерних боєголовках, «Тополі», «Сарматі», «Буревіснику», «Посейдоні». Кожне його міркування – про те, скільки людей він ще вб’є, що захопить, кого депортує. У Путіна гіпер/фіксація на війні як єдиному джерелі конкурентності: «Бійтеся нас. Ми граємо поза правилами». Тому абсурдними є пропозиції «раціонально поговорити з Путіним». Людина з тяжким особистісним розладом не може триматися в межах раціонального. Тут доречна або специфічна психокорекція, або – у нашому випадку – безумовна ізоляція.

Треба позбавляти Кремль доступу до ресурсів, знежирювати й знерухомлювати систему: відрізати від фінансових ринків, від можливостей продавати нафту, від контрабандних схем із купівлі компонентів для «калібрів» та «Іскандера». На жаль, у російських ракетах до 70 % електроніки європейсько-американського походження, отже, цього доступу слід позбавляти. Інструментів вистачає, але процес «обезжирення Рф» треба суттєво пришвидшити…

Міністр війни США Гегсет анонсує надходження до України більшої «вогневої міці». Не роки, а лише вісім місяців знадобилися Білому дому для реалістичної оцінки ситуації. І це добре. Соціологія показує: навіть виборці Республіканської партії, лише половина з яких учора нас підтримувала, сьогодні є проукраїнськими на 80 %. Відбувається фундаментальне усвідомлення Росії як стратегічного супротивника, а України – як стратегічного союзника США. Тепер бачимо чітке розуміння: без тиску, без сили – ніяк.

Для тиску треба більше зброї, більше мілітаризації. Потрібно комбінувати санкції з дипстрайками й тиском на фронті. Удари дронами мають поєднуватися з далекобійними ракетами. Кількість ракет, що летітимуть у бік Росії, має бути щонайменше такою самою, як кількість російських ракет по Україні. А дронів – по 500 щоночі, і не лише по Бєлгороду, але й далі. Якщо в росіян постійно лунатимуть сирени і вони будуть занурені у відчуття війни, це суттєво зменшуватиме їхню підтримку агресії.

Менше розмов – більше далекобійності. Після того як Росія зірвала ініційований Президентом Трампом дипломатичний процес, у Білому домі шукають новий шлях до миру. Українська делегація у Вашингтоні презентує стратегію підвищення вартості війни для агресора. Інструменти відомі: крилаті ракети, спільне виробництво дронів, посилення ППО. Удари по нафтопереробці й військовому виробництву Рф ефективно скорочують ресурс насилля.

Так, «томагавки» не є універсальною зброєю і мають технічні обмеження. Але це не про «можна / не можна», а про «треба / потрібно більше». Ми пропонуємо чесну угоду: Україна знижує ризики для всього Заходу, Європа оплачує свою безпеку, США заробляють на постачанні озброєння. Хочемо миру, значить, мусимо проєктувати силу глибоко в серце Росії.

На лінії фронту тривають важкі бої без суттєвих просувань, на які розраховував Путін, анонсуючи «весняно-літній наступ». Тому масовані нічні атаки дронами й ракетами, знищення енергетики та житлових будинків у Чернігові, Сумах, Харкові, Дніпрі – це єдиний ефективний інструмент ведення війни, що залишився в Росії.

Як це зупинити? Коли зростає кількість відповідних ударів, зростає їхня руйнівна сила та соціальна ціна війни для населення Рф. Поки вибухає «десь у Бєлгороді», Москва гуляє. Коли вибухи почує Центральний федеральний округ, ставлення зміниться. Для цього потрібні «томагавки», або «фламінго», або важкі дрони – неважливо. Потрібні переконливі далекобійні засоби деескалації, і побільше.

Путін, як класичний російський «політичний газ», намагається заповнити собою весь доступний простір. У його маленькому тілі ховаються колосальні амбіції імператора всесвіту. Він хоче все: всю владу, всі багатства, всі землі, всіх людей у кріпацтво – не тільки у своїй державі, а всюди, куди може дотягнутися.

Невгамовне бажання мати та панувати допомогло йому всередині Росії, де Путін буквально з’їв своїх супротивників. У міжнародній політиці та сама жадібність робить його вкрай ненадійним партнером. Жодні письмові угоди, усні домовленості, меморандуми, компроміси неможливі з людиною, одержимою завоюваннями.

Росію вбиває війна, але Путін, як наркоман, сам не може зупинитися. Весь світ бачить, весь світ розуміє: Путіна доведеться приземляти колективно.

Рф навмисно, продумано і з конкретними намірами атакувала дронами Польщу. Це, поза сумнівом, цілком свідома стратегія. Щоб протестувати «систему можливих відповідей Заходу» та довести, що її немає. Щоб шокувати європейських партнерів України, налякати їх і вивести з алгоритмів підтримки. Щоб розширити й масштабувати війну на території Європи. Щоб привчити до думки про можливість та обов’язковість війни…

Як уже неодноразово було сказано, Рф добровільно ніколи не вийде з війни. Тому життя в ілюзії, що можна умиротворити агресора (Рф), пішовши на компроміси на його користь, означає лише обов’язкову масштабну трагедію для багатьох європейських країн дуже скоро...