Є принаймні три ґрунтовні причини, чому будь-який діалог України із субʼєктом Путіним на цьому етапі буде порожнім і не створить основ для справедливого міцного миру.

1. Неможливість довіряти росіянам. Ще в 1928 році за ініціативою Кремля був підписаний пакт Литвинова про відмову від війни як інструмента державної політики. Відтоді СРСР і його правонаступниця Рф розв’язали десятки війн і порушили сотні угод, зокрема Будапештський меморандум 1994-го і Договір про українсько-російський кордон від 2003 року. В основі нехтування миром лежать багатосотрічні амбіції щодо розширення імперії, від яких російське керівництво ніколи не відмовлялося…

2. Неможливість справедливих репарацій. Людські втрати, зруйнована інфраструктура, спустошення природного середовища, підірвана економіка й пограбована культура – загальні збитки України внаслідок російської агресії за різними оцінками коливаються в межах від 700 млрд до 1 трлн доларів. Виплатити таку компенсацію одномоментно Рф не здатна. Потрібен механізм під міжнародним контролем, подібний до того, за яким Ірак відраховував відсотки від нафтогазових прибутків на користь Кувейту, що пережив іракську окупацію в 1990–1991 роках. Але побудова такого механізму можлива лише за умови сприяння з боку уряду держави, що здійснила агресію. В Іраку для цього знадобилося позбавити посади, заарештувати й стратити Саддама Хусейна. Висновок зрозумілий і щодо Путіна особисто…

3. Неможливість покарання воєнних злочинців. Очевидно, що найголовнішим серед них у Рф є сам Путін. За статутом Міжнародного кримінального суду, він не має жодного імунітету щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності чи геноциду. Це означає, що Путін до останнього опиратиметься всім спробам розслідування та не видасть нікого з підлеглих.

Усі війни з часом закінчуються, починаються переговори, підписуються мирні договори. Завадою на шляху до цього є лише одна особа… Прізвище цієї особи очевидне й дуже криваво вже вписане в історію…