Ніч в пологовому під час масового обстрілу. Продовження.

Повз нас йдуть закутані мамочки в ковдри.
Проходить медсестра і звертається кудись:
— Пішла їм їсти наколочу.

Провозять невеличку кроватку з дітками.
Це двійня. Вони видають звуки, які не можна назвати ні криком, ні плачем. Це тихенький милий писк.

Поруч сидить вагітна, на 32-му тижні. Вона готова говорити про свій досвід.
Розказує, що у них на поверсі кого не спитаєш - всі хлопчики.
Потім дізнається, що і у нас хлопчик має бути. Вирішує поділитись життєвою мудрістю:
— Кажуть, якщо народжується багато дівчаток - то це до війни. А якщо хлопчики - то навпаки
Я перепитую:
— Навпаки - це що? До миру чи до перемоги? Чи до того, що русня зникне?
Сміємось.
Ми втомлені. Хочеться спати.
Я відчуваю, як поступово останні сили закінчуються.
А наші пологи ще в процесі.

Але головне, що тут безпека. І нам спокійно.

Перша тридцять ночі.
Висока вагітна синьоока жінка ходить наверх. Ловить зв'язок, читає що відбувається.
Спускається:
– Скоро прилетять ракети. Вже пролетіли Полтавщину. Дніпропетровщину.
Проходить трохи часу, вона знов спускається:
– Через 15 хвилин будуть калібри.
До неї звертається інша вагітна
– іди поспи.
– я поки маю сили - посиджу.
***
Навпроти сидить молода мати і заспокоює свою дитину. можливо вперше в житті заспокоює. Але ця нічна атака точно вперше в житті цієї дитини.
***
Близько другої ночі всі починають засинати. Очікування виснажує.

Я провалююсь в сон, але мене будить дитячий плач. Дуже сильний. Дитинка плаче – це дуже торкає і я не можу ніяк допомогти і водночас дуже переймаюсь всім, що відбувається - обстріл продовжується. діти сплять в сховищі. Моя дружина має дуже скоро народити.
Я не ходжу наверх, дружині так спокійніше.

Висока жінка принесла новини. Звертається до подруг,
— Шо там чути?
— Випустили нові калібри.
— Тільки калібри?
— Ні, тушкі. І калібри.
— У нас сьогодні фул хаус?
— Там ще й шахеди
— Це джекпот.
Сміємось.
Дивовижно, але ми жартуємо. Гумор - це хороша копінг-стратегія, я це знаю, але в цій ситуації це відбувається природньо.

Я ніколи не хотів потрапити в таке місце в таку важливу ніч.
Ми чекали з дружиною цього дня дуже довго. Але приймаємо реальність як є.

Як клінічний психолог я розумію, що головне для дитини - це стабільний дорослий.
Але і нам, дорослим, непросто.

Для маленької дитини особливо важливе те, що відбувається з основним дорослим. Якщо мати або батько можуть залишатися достатньо стабільними, контактувати з дитиною, годувати її, тримати на руках, заспокоювати та забезпечувати передбачувану взаємодію, дитина отримує важливий захисний фактор навіть у дуже несприятливих умовах.

Тут виникає дуже важливе психологічне питання: не тільки "що війна робить із дитиною?", але й "що дорослі можуть зробити, щоб війна якомога менше визначала розвиток цієї дитини?". Саме тут на перший план виходять стабільний дорослий, фізична безпека, тілесний контакт, годування, сон, передбачувані ритуали, голос батьків і збереження максимально можливої нормальності.

Я пережив таку ніч одну.
Але недокраїна обстрілює Україну вже 5й рік. І 5й рік діти народжуються в таких умовах.
Так, схожі історії були в Лондоні 1941 під час Бліцу.
І наша задача як батьків зберігати стабільність попри все.

В книзі “Самоспівчуття” Крістін Нефф розказує про одну дієву практику, коли дуже важко - подумати про інших, хто проходить це. Усвідомлення, що не ти один це проходиш - це дарує самоспівчуття (не плутати з жалістю) і стійкість. Це дарує відчуття єдності з тисячами інших людей, які проходять це - з тисячами незнайомих людей.
І це підтримує.

Не забуду те, що побачив, ніколи.
Але розумію, що як англійці в 1940-х пройшли це і вистояли - і ми також.
Ми вистоїмо, дорогі мої люди. Я щиро в це вірю.

Я ніколи не хотів потрапити в таке місце в таку важливу ніч.
Ми чекали з дружиною цього дня дуже довго.

Але приймаємо реальність як є. І народжуємо.
На наступний день народжується наш здоровий син, наш Борис.

Захотілось розділити це, особливо сьогодні — в День Незалежності.
У мене все. Дякую за увагу.

Автор: Володимир Багненко
@BagnenkoPsy