Ніч в пологовому під час обстрілу.

Я ніколи не забуду те, що побачив. І мабуть, ніколи не пробачу те, що пережила дружина.

Я ніколи не хотів потрапити в таке місце в таку важливу ніч.
Ми чекали з дружиною цього дня дуже довго. Але приймаємо реальність як є.

Ми з дружиною чекали нашого малюка і наш період очікування затягувався. Коли ти відклав все, взяв відпустку, але він все чекає. Ті, хто переживали схоже розуміють, як це непросто. Так як це хлопчик і перші пологи, то дуже часто хлопці чекають до останнього. Але рівно на 41й тиждень почались перейми. У нас хороший лікар, ми домовились з ним про дзвінок в будь-який момент. це було вдень, ми приїхали, він послухав і сказав, що це ще не початок пологової діяльності, але вже дуже скоро почнеться і порекомендував залишатись в пологовому.

Перейми слабкі ще, але тут вже близько до старту, то нам спокійніше в нашому пологовому. У нас будуть партнерські пологи, це свідоме рішення, як і народжувати в ці часи - то, звісно, я поруч.

Але я побачив те, що мабуть ніколи не міг би побачити в інших обставинах.
І це те, що я, мабуть, ніколи не пробачу.

Наш 41й тиждень припав на ніч обстрілу - 19 серпня.
Всі, хто живе в Києві - має базову підписку на мінімум 5 каналів, по типу “Київське небо”, де іде оперативне інформування про можливі обстріли. Автори каналів мають доступ до моніторингових даних і діляться.
Ще звечора 19 серпня ми знали, що планується обстріл. Русня обстріляє Київ і це очікування тягучо-важке, густе, як старий мед і неприємне.

Ми були в палаті, це 3й поверх.
Близько півночі прозвучала тривога. І вже через 3 хвилини ми почули 4 вибухи. Це було гучно і здавалось недалеко. Ми швидко одягаємось спускаємось в укриття.
Я дуже здивований і точно не очікував таке побачити - тут десятки інших вагітних. Хтось на 32-му тижні, хтось вже на 40-му.
Є кілька молодих татів. У них на руках немовлята - тендітні і дуже крихітні.
Найбільш важко побачити саме немовлят в такий момент.

Я бачив немовлят, але так багато і всі в одному місці - ще ніколи.
Я бачив фото вагітних під час обстрілу в Маріуполі і ніколи б не подумав, що сам буду переживати це разом з ними.

Всі скупчились в довгому старому коридорі. Вздовж старого облупленого коридору стоять ліжка. Поступово всі розмістились на цих ліжках, всім вистачило. Для немовлят є окрема кімната.
Стіни облуплені, синя фарба деінде вже осипалась, але зараз головне інше - що вони товсті і глибоко під землею. До речі, видно, що лікарня намагається по можливості все облаштувати добре - ліжка сучасні і якісні. А те, що немає грошей на ремонт - це окрема тема. Відчуваю багато турботи зі сторони персоналу.
Ми сидимо з дружиною на ліжку, тут спокійно і безпечно. Вона плакала, і для мене це ще важче. Ще наверху пишу сестрі повідомлення, що з нами все ок і емоційно: “ніколи не пробачу, Оленка плакала від стресу”. Проходить трохи часу, дружина заспокоюється, вона розслабляється, а для мене це головне.
Вона може спертись на плече і заснути.

Тут немає зв’язку, бо це -1 поверх - тому я не знаю, що і де відбувається.
Домовляюсь з дружиною, що ненадовго піднімусь, дізнаюсь, що летить (сказав би кому 4 роки тому, що буду розрізняти небезпеку від всіх цих балістик, цирконів і х-101).

Піднявся. Очікувано - вилетіло 12 літаків. Вони випустять ракети близько 2-3 ранку, а потім ще ракети летять.
Це означає, що ми тут до 5 ранку.

Перша ночі. Сидимо. Поруч сидять мамочки і мирно спілкуються про зовсім не мирні речі:
— вони хочуть мости перебити.
— та ні, вони хочуть в першу чергу перебити харчування і енергопостачання.
— У мене тіло горить. Ноги. Мабуть піду до медсестри.
Майбутні мами на диво спокійно спілкуються. Сміються. Підтримують одна одну.

Так, тепер вже точно ми тут будемо тут до 5 ранку. Поки не відстріляють всі ракети, балістику, шахеди.
Ми знайшли зручне ліжко, поруч є розетка. Я взяв книжечку з собою.
Ми спокійно сидимо під гул болтовні.
Я знайшов якийсь спокійний фільм, закачав його і навіть без інтернету ми можемо його дивитись. Перейми періодично з’являються, але неактивно, а фільм смішний і діє заспокійливо.