Отже, «Пісня Дібров» — заключна частина трилогії «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка — вже тут

Найбільша з усіх частин: 750 сторінок — це вам не жартики. Частина, де нам реально дають відповіді на всі-всі запитання, що виникали під час читання. Найтемніша й найжорстокіша, на мою скромну думку. І та частина, де автор катає читача на емоційних гірках, змушуючи постійно тягнутися до хусточок і робити всі ці книголюбські рутинні штуки: відкласти книжку, щоб трошки, ну там, знаєте, подихати, потупити в стіну, пройтись, попити водички

Я люблю цю частину, бо вона дає дуже правильне завершення всьому, через що ми проходили разом із персонажами; я «ненавиджу» її за все, що там відбувається, бо місцями це емоційно важко читати, особливо коли щиро любиш усіх і все, що було в Аркані та Тенетах.

Але чи треба читати Пісню Дібров? Звичайно! Тут навіть нема про шо говорити. Того хто ще думав, то шо тут думать я не панімаю біжіть замовляти на сайті видавництва

?? Ната у книжкових світах