Якщо українські гармати гримлять, то росіяни, здається, стріляють із глушником. Перші два свисти над нашими головами не закінчуються вибухом, а глухим "чухт-чухт". Поле поглинає снаряди й повертає назад струмінь землі, що здіймається в небо, наче зламаний пожежний гідрант у Нью-Йорку. Рев двигуна заглушує третій, дальніший постріл, тоді як на горизонті смуга оранжевого кольору сповіщає світанок. Сонце сходить. Тут, у тилу, смерть відчувається із секундною затримкою.

"Ховайтеся, ховайтеся!" – кричить Олександр. Погляди, спрямовані в небо, змінюються на сигарети, кинуті на землю, й руки, покладені на зброю. Присутність ворожого дрона змушує шукати укриття в смузі дерев. На цій ділянці українська армія створила систему сховків, доріг, карт спостереження та зв’язку, аби не стати здобиччю полум’я. Мистецтво, опановане ціною вбивства й виживання.

Чотири тижні тому два російські квадрокоптери атакували їхню машину, коли Олександр вивозив іншу групу бійців. Дехто, поранений, а дехто наляканий, ховався у хащах, поки FPV-дрони намагалися впіймати їх парами, не даючи евакуюватися протягом 16 годин.

"Ми не могли втекти. Я думав про свою сім’ю й молився Богу. Попрощався з життям", – зізнається Олександр.

Сьогодні ротор моторів затихає набагато раніше, даруючи вікно часу, щоб подолати останній відрізок. На відкритому полі іншого вибору, як іти вперед до наступної лінії дерев, вистрибнути з машини й викликати командний пункт, немає. Будь-яка пересторога не зайва, коли смерть чатує з неба.

(с) El Confidencial, ?? Fermin Torrano

Telegram / Facebook / Instagram / YouTube / TikTok / X / ??Донат