Рівно 60 років тому 24 липня 1964 року не стало Максима Рильського.

Про нього правильно б написати «відійшов у вічність», але це надто пафосно для такого людяного поета, а вічність він заслужив своєю поезією і працею ще за життя.

«Жаль світу цілого — землі і неба жаль!» Не знаю в поезії слів, щемкіших за ці. Він висловив у них те, що відчуває кожна людина, але так точно сказати зумів тільки він. І ми йому вдячні за це розуміння і співпереживання всесвіту в слові.

Без Рильського української поезії не було б. І з ним пішло дуже багато.

Вірш із циклу, що його Рильський написав для роману Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця».

Максим Рильський
* * *

О смерте, не лякай! Коса твоя тяжка,
Та як одного ти погубиш козака,
То сотня козаків на місці тім устане,
І серце з остраху в самої смерті в’яне!

Лицарства нашого нікому не збороть,
На вільного коня не натягти оброть,
А як тісним гуртом засядемо у хаті —
Доводиться від нас ховатися кирпатій!

О смерте, де твоє отруйливе жалó?
Чимало вже води до моря утекло,
Та смерті подолать несила Україну,
Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає смерті ходу,
А як відбився хто від друзів, від народу,
Того урятувать не зможуть і мечі,
Бо зловить смерть його у хаті на печі!

О смерте, заховай обличчя лиховісне!
Про смерть і про вдову дзвени, весела пісне...

@obodrenieUkraine