«Вибач, ще кілька правок і буде добре!»

Розказую про «Посібник перфекціоністки» від Кетрін Морґан Шафлер. Авторка — американська психотерапевтка, мені запам?яталась тим, що зокрема працювала терапевткою в офісі Google.

У книжці про перфекціонізм. Дуже багато і з різних боків. Мета — показати, що це не щось страшне, чого неодмінно треба позбутись, а навпаки — слід навчитись з цим жити й використовувати як суперсилу. І точно не дивитись на себе як на якусь не таку. Так, зверніть увагу, книга для жінок і тих, хто так себе ідентифікує, що в принципі зрозуміло з назви, але все ж. До речі, тут є цікаві зауваги про те, що жіночий перфекціонізм критикують, а чоловічий — ні.

Звісно, перфекціонізм буває різним. Зокрема він може бути реакцією на аб?юз і зневагу.

«Люди, які піклуються про вас у дитинстві, потрібні не лише для того, щоб вас підбадьорювати й обіймати. Вони ще й дають вам їжу, дах над головою і одяг. Ви повністю від них залежите. І коли цей первісний зв?язок ненадійний, бути хоч трохи менш ідеальною за ту версію вас, яку вони хочуть бачити, — неминуче небезпечно. Однаково, що вийти просто на швидкісну трасу».

Усі розвиткові теорії дезадаптивного перфекціонізму повторюють одну й ту саму тезу:

«Коли в дитини не закриті базові потреби в любові й відчутті належності, вона спрямовує всю енергію, яка зазвичай іде на побудову здорового відчуття автономії (пошук власних інтересів і формування здорових стосунків з іншими), на спроби вписатися і заслужити любов. Це бажання контакту може виражатися через спроби бути штучно ідеальною: я все роблю ідеально, тепер ти мене любитимеш?

Діти, які не відчувають, що їх люблять, що завгодно зроблять, щоб заслужити любов. Тобі потрібно на щось відволіктися? Я стану тобі проєктом. Потрібно не бути сумним? Я буду щасливим за всю сім?ю. Потрібно, щоб я була меншим тягарем? Я навіть жуватиму без звуку».

А ось, наприклад, про «ідеальну» поведінку

«Я починала кар?єру в соціальній службі, і частиною моєї роботи було відвідувати дітей, коли були підозри, що вони живуть в аб?юзивному середовищі. Пам?ятаю, як у мене похолола кров від поради, яку мені дала керівниця перед першим виїздом: «Звертай увагу на тих дітей, які ідеально поводяться. Вони зазвичай до смерті нажахані».

Я обрала тут дещо сумні уривки, книга загалом позитивна, не лякайтесь. Сподобалось, що як і в книжці про ПТСР, що теж вийшла українською у «Нашому Форматі», постійно наголошується, що все можна змінити та сприймати не як баг, а як фічу. І загалом краще пізнати себе.

in book we trust