«Є одне питання, на яке я — і всі українці — хочемо отримати відповідь: якщо Росія знову почне війну, що зроблять наші партнери?»
— сказав президент України Володимир Зеленський.

І це питання абсолютно слушне. Але водночас воно оголює очевидний факт: жодні “гарантії безпеки”, підписані на папері, не зупиняють Росію. Україна вже проходила через це.
Коли ми віддали третій у світі ядерний арсенал, нам пообіцяли захист, повагу до суверенітету та відсутність будь-якого тиску. Менш ніж за 20 років Росія напала на Україну, системно вела економічний шантаж, паливні війни та гібридні атаки — попри чіткі положення Будапештського меморандуму, які прямо забороняли такі дії.

Не спрацювали й гарантії з боку США та Великої Британії. Вони не зупинили агресію у 2014 році, не змогли запобігти повномасштабному вторгненню у 2022-му, а сьогодні ми спостерігаємо небезпечні сигнали політичної втоми та спроби “переконувати Україну у поступках”, що фактично означає підігрування російському плану.

Тому єдиний реальний гарант миру — це Збройні Сили України.
Лише сильна, озброєна до зубів держава може стримувати Росію. І саме тут США та НАТО мають зробити те, що дійсно працює: надати Україні всю необхідну зброю, техніку, ракетну далекобійність, ППО та виробничі потужності, щоб ціна подальшої агресії стала для Кремля неприйнятною, а будь-яке просування — неможливим.

Україна має стати сталевим їжаком, якого агресор не зможе проковтнути.
Це — єдиний шлях до реалістичного миру в умовах, коли політична воля більшості країн НАТО не здатна виробити стратегію перемоги над путінським режимом.

Але є й інший бік медалі.
Ми самі повинні робити свою роботу.
Україна не може дозволити собі розкоші внутрішньої гнилі.
Потрібно хірургічно вирізати корупційні гнійники, переводити економіку на військові рейки, мобілізувати суспільство до праці на оборону, ухвалювати рішення швидко та відповідально.
Парламент і президент має працювати не за логікою “рейтингу”, а за логікою виживання держави.
В армію та сектор оборони потрібно призначати не “(з)ручних” людей на дистанційному керуванні, а професіоналів, які фанатично віддані справі. Їх не приведе до влади номенклатура — тому таких людей треба шукати (днем з вогнем), відбирати і надавати їм повноваження діяти як потрібно для нації та держави. І вони будуть діяти.

Це не дасть миттєвого результату. Але поступово буде міняти систему на краще. Саме так запускається зміна національної парадигми — формування держави, що не просить гарантій, а сама є гарантом своєї свободи.

Навіть якщо у найближчі десятиліття не вдасться повернути всі окуповані території, ми зможемо зробити найважливіше — зберегти державу, зробити її міцною, стійкою та захищеною від внутрішнього розкладання.
Тоді наступні покоління матимуть фундамент, силу і можливість відновити все, що було втрачено.

Історія показала: ніякий папір і підписи найбільших держав не гарантують безпечне майбутнє, його забезпечує українська армія, українська воля та українська держава, яка стає сильнішою попри все.