«Викуп» (англ. Ransom, 1996) —
це ще той голлівудський атракціон нервів, де Мел Ґібсон грає багатія, в якого викрадають сина. Здавалося б, класичний трилер про те, як злочинці диктують умови, а герой слухняно виконує. Але Ґібсон вирішує піти в банк із самим Дияволом і заявляє по телевізору: «Ось мільйонний викуп — забирайте його, але я віддаю його тому, хто здасть викрадачів». Власне, замість чемного тата ми отримуємо зарозумілого ковбоя бізнесу, який перетворює викрадачів на об’єкт полювання.

Режисер Рон Говард тоді ще не грав у пафосні байопіки, а знімав бодай щось із адреналіном. І тут йому вдалося:
темп шалений, Гібсон у пекельному режимі «батько-термінатор»,
Рене Руссо поруч — для нагадування, що жінки здатні нервувати не гірше за злочинців.
Плюс — Гері Сініс як харизматичний покидьок, якого хочеться одночасно вдарити й аплодувати за акторську роботу.

Критики тоді лаяли фільм за надмірну мелодраму й «американські рішення проблем» (стрілянина, ультиматуми, телевізор як зброя). Але глядачам зайшло: в кінотеатрах він зібрав понад $300 мільйонів. В епоху до смартфонів це було як зараз 1 мільярд.

Це не «Мовчання ягнят» і не «Сім», але й не жуйка з відеопрокату. «Викуп» залишився хорошим прикладом, як у 90-х Голлівуд намагався балансувати між розумними трилерами і попкорновим драйвом.

#Ностальгія