​​У кіно є прекрасна традиція: взяти одну й ту ж книжку й знімати її знову й знову, поки не залишиться нічого, крім пилу та відчаю. Приклад — роман Метісона «Я — легенда».

Спершу, у 1964-му, світ отримав «Останню людину на Землі» з Вінсентом Прайсом. Прайс, як завжди, грає так, ніби апокаліпсис — це лише прикра перешкода між ним і чашкою кави. Монстри там повільні, як черга в поліклініці, але вперті, як та ж черга. І головна фішка: фінал, де герой розуміє, що справжній монстр — це він сам. Класика, хоч і знята за три ліри.

А потім прийшов Голлівуд 2007-го й видав «Я — легенда» з Віллом Смітом. Перша година — чистий шедевр: Нью-Йорк заріс травою, манекени — твої єдині друзі, а собака — єдина причина вставати зранку. Вілл Сміт тут просто чудовий. А далі з’являються CGI-мутанти, які виглядають так, ніби їх зліпили вночі на курсах «3D для початківців». І от уже філософія книжки тане, як зарплата після комуналки.

І вишенька: фінал. Книжковий — трагічний, іронічний, з підтекстом про людську пиху. У фільмі ж герой підриває себе гранатою — бо, бачте, це більш «надихаюче». Хоча існує альтернативна кінцівка (на DVD, для обраних), де все ж визнають: мутанти теж мають почуття, а наш герой — легенда лише як чудовисько в їхніх легендах.

От і маємо:

1964 — камерна трагедія з розумом.

2007 — голлівудський атракціон із пафосом.
Обидва говорять про самотність, тільки один тихо й чесно, а другий кричить оркестром на весь IMAX.

Собака, звісно, краще за всіх зіграв.

Хто читав книгу? Ваші враження?🥸