40 років після Чорнобиля: держава згадує про постраждалих раз на рік — а їхні проблеми тривають щодня

40 років тому сталася Чорнобильська катастрофа. Сотні тисяч людей ліквідовували її наслідки. Вони не ставили запитань — вони виконали свій обов’язок і фактично врятували не лише Україну, а й значну частину світу від ще більшої трагедії.

Сьогодні держава має виконувати свій обов’язок перед ними. Але цього не відбувається. Про ліквідаторів та постраждалих згадують переважно раз на рік — у промовах і дописах. Натомість у реальному житті люди роками не можуть отримати гарантоване законом.

Я вже надав відповідні рекомендації Міністерству соціальної політики, сім'ї та єдності України, Міністерству охорони здоров'я України щодо врегулювання цих проблем. Також вони висвітлені у моїй Щорічній доповіді за 2025 рік. Але рекомендації — це лише перший крок. Потрібні рішення.

Цифри говорять самі за себе:
32 436 осіб з числа проживаючих на радіоактивних територіях втратили право на доплату до пенсії через зміни до бюджету на 2025 рік.
Дозиметрична паспортизація досі не завершена — необхідно охопити 731 населений пункт, а по 196 уже обстежених висновки не затверджені.
Тисячі людей потребують житла — і держава навіть не може визначитися з реальною цифрою. За даними ОВА — 48 123 людей, за даними Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України — 17 659. Ці показники мають бути терміново верифіковані та враховані при внесенні змін до Держбюджету-2026.
МОЗ досі не вирішило питання гарантованого безоплатного забезпечення ліками постраждалих I та II категорій внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Я називаю це системною безвідповідальністю.

40 років — це більш ніж достатній строк, щоб держава перестала залишати цих людей сам на сам із наслідками катастрофи.

Так, є і позитивні зрушення: вдалося врегулювати питання спеціалізованої медичної допомоги. Оновлено перелік спеціалізованих медичних закладів — уперше з 2002 року, а також унормовано питання надання безоплатної стоматологічної допомоги та зубопротезування. Водночас цього недостатньо, коли базові гарантії досі залишаються лише на папері.

Сьогодні важливо чітко сказати: жодні нові виклики не можуть бути виправданням для звуження прав людей, які заплатили за безпеку країни власним здоров’ям.

Пам’ять — це не один день у календарі. Пам’ять — це конкретні дії держави щодня. І якщо цього немає — це вже не про пам’ять. Це про байдужість. Ми не маємо права на неї.

Facebook* | Instagram* | Х