🎙 Інтерв’ю з командиром відділення:
Асасін «Я живу тут і сьогодні. Бо не бачу закінчення»

— Розкажи трохи про себе. Як тебе звати, скільки тобі років, яка твоя посада?
Мене звати Даниїл, мені 25 років. Позивний — Асасін. Зараз я командир відділення.
— Коли ти прийшов до війська?
У жовтні 2018 року, на контракт. Через кілька днів буде рівно сім років служби.
— Яка в тебе освіта?
Закінчив 9 класів у школі, потім — училище. Вчився на оператора комп’ютерного набору, реєстрацію бухгалтерських даних.
— Чому вирішив піти в армію?
Це було непросто. Я був непридатний до служби. З 16 років проходив медкомісії, списували. Але в 18 вирішив сам — щось змінилось у голові. Просто прийшов.
— Як для тебе починалась велика війна?
Ми були на Донбасі. Спочатку не вірив, що це реально. Було відчуття бездіяльності, ніби ми — найменш корисні війська. Було образливо - ворог вже майже в хаті, а в нас тихо. Але потім почалося. Почали працювати — збивати.
— Пам’ятаєш своє перше збиття?
Так. Орлан, 2,5 км, з першої ракети. Тоді інші дрони не літали. Їх просто не було.
— Скільки загалом збив твій екіпаж?
Екіпажі змінювались, але особисто я маю 65 збиттів.
— Ти вирішив піти вчитися на офіцера. Чому?
Хотів щось змінити. Було багато факторів. Відчував застій. Але навчання не пішло — переоцінка цінностей, особисті причини.
— Потім тебе перевели в іншу частину?
Так, у роту охорони. Потім — наводчиком на французькому броневику «Страйкер». Там краще — не треба висовуватись, стріляєш з екрану. Але підірвались на міні. Екіпаж вижив. Я думав, що щось з ногою, але виявилось — просто носок натирав.
— Ти повний кавалер ордену «За мужність». Пам’ятаєш, за що дали перший?
Чесно — ні. Пам’ятаю останній. Тоді на нас вискочив ворожий танк. Лінія фронту змінювалась швидко. Довелось рятувати машину і екіпаж.
— Що плануєш після війни?
Не знаю. Я не строю планів. Живу тут і зараз. На місяць чи півроку наперед — не планую. Просто не бачу закінчення. Роблю свою роботу і все.