Він прожив два роки катувань у російському полоні. Петро Неходюк, кулеметник 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". І він не зламався.

«Усіх «західнякі»в у полоні називали «бандерівцями». А через мій гуцульський говір з мене знущалися найдужче.

Я потрапив у полон під Бахмутом пораненим. Спочатку лежав у Луганській лікарні, а потім мене перевезли до місцевої тюрми, де в бараці перебували 150 людей. Там я пробув наступні десять місяців.

Мене боліло все. Дуже погано з пам'яттю було. Коли мене вдарили в голову, то так, що я на пів року втратив пам'ять. Я забув друзів, родичів деяких дуже довго згадував.
У Башкирії вже надії не було, лише одна мета — день пережити або ніч переночувати. Знущання були від 6 години ранку до 10 вечора. А потім ще вночі. Ставилися, як до скотів. Там за десять місяців я не був битий лише 9 травня.

Найстрашнішим днем був понеділок, коли в нас був банний день. Ми були на третьому поверсі й мали зігнутими, тримаючись один за одного, за одну хвилину збігти у підвал, у баню. Не встигали — били. Повертали й так могли по 20, по 30 разів. Потім, як ми намочимося в бані, вони підкручують електрошокери до кінця і починають бити. Тіло мокре так б'є, що дехто не витримував.
У камерах був постійний холод, сморід та нестача кисню. На стінах та стелі — грибок. З одягу ми мали білизну, піжаму й тапочки.

Спати треба було на правому боці й дивитися на лампочку. Очі заплющені, але голова має бути обернена на лампочку. Якби відвернув — вони давали попередження. А якщо ти це попередження не почув або трішки заснув, то забігали й спати вже не можна, вже фізичні вправи треба всю ніч робити.

За два роки в полоні я схуд на 20 кілограмів. Нас годували перловою кашею та напівгнилою капустою. За дві хвилини треба було взяти їжу, з'їсти, помити посуд і здати. Все встигали, бо там їсти було чотири ложки. А ще спеціально давали дуже гаряче, так що піднебіння спалювали.

Було багато хлопців, що кричали, помітно, що вони сходили з розуму. Але росіяни кудись забирали цих людей. Не знаю, чи це якась психлікарня була окрема, чи що. Так чуєш, що він там день покричить, і вже його десь заберуть, вже його не чутно.

Нас змушували всіх підписати згоду на російське громадянство, а я їм казав: ви мене застрельте, робіть зі мною, що хочете, я не підпишу. А вони: "Бандера". І знущалися за це ще більше. Але я їм так і сказав: що хоч сьогодні помру, я не підпишу!

Єдине, що допомагало вижити— віра в Бога. Підпільно молився щодня, та одного разу росіяни помітили й це. Раз перехрестився — відеокамери зафіксували. Прийшли, то так електрошокерами руки побили, що вранці я не міг ложку до рота підняти. Сказали, що в Україні Бога немає.

За день до звільнення нас вивели в коридор, роздягнули й фотографували з табличками. Потім зав'язали руки, очі та загнали в підвал, де протримали добу. Потім нас завантажили на машини й везли, напевно, цілий день. Дали нам по одному сухпайку, але їсти не дозволяли. У нас руки зав'язані, очі зав'язані. І кажуть: "Ми вас веземо зараз ще пару кілометрів, і чого ми вас маємо возити, ми вас за**яримо". Коли ми приїхали в Україну, в мене вже тоді дуже велика радість була. Хоча був дуже хворий, але мав якусь таку силу.
Силу рідної землі».

Нескорений, Петро Неходюк