2 квітня 2022 року — дата, яка назавжди увійшла в історію як день повної деокупації Київщини. Це був момент, коли останній російський чобіт залишив територію області, тікаючи в бік білоруського кордону.
За словами генерала Олександра Сирського, який тоді командував обороною Києва:
«Перемога під Києвом дала нам найголовніше — час і віру в те, що ми можемо перемагати "другу армію світу". Це була перша велика поразка Путіна».
Звільнення Іванкова 2 квітня 2022 року стало фінальною точкою деокупації півночі Київщини. Це селище було стратегічним «вузлом»: через нього проходили всі дороги від кордону з Білоруссю до Бучі, Гостомеля та Ірпеня.
Це були «північні ворота» до Києва. Окупанти перетворили селище на величезний логістичний хаб. Контроль над Іванковим дозволяв росіянам тримати зв'язок між своїми тилами в Білорусі та передовими підрозділами під столицею.
Наприкінці березня ЗСУ почали тиснути з боку Вишгорода та звільненого Демидова. Окупанти в Іванкові зрозуміли, що якщо українські сили переріжуть трасу на Поліське, тисячі російських солдатів опиняться в пастці без шляху до відступу.
Під час відходу росіяни підірвали мости через річку Тетерів, намагаючись зупинити просування ЗСУ та виграти час для виводу залишків техніки.
Першими в селище зайшли підрозділи Десантно-штурмових військ та 72-ї ОМБр. Бої мали характер переслідування — ворог уже не тримав оборону, а відстрілювався, тікаючи на північ. 2 квітня селище було повністю зачищене. Над адміністрацією підняли український прапор.
Зі спогадів бійця з позивним «Арні», підрозділ розвідки:
«В Іванків ми заходили, коли там ще смерділо горілою соляркою від їхніх колон. Пам'ятаю розбитий міст — вони підірвали його так поспіхом, що на тому березі залишилися їхні ж вантажівки з боєприпасами.
Місцеві виходили з підвалів, чорні від кіптяви, бо більше місяця жили без світла і газу. Одна бабуся винесла нам старий український прапор, який ховала в банці в погребі під картоплею. Вона плакала і казала: "Я знала, що ви прийдете через цей міст". Того дня ми зрозуміли: якщо Іванків наш — значить, Київщина вільна, бо їм більше нікуди повертатися».
Саме в Іванкові 25–27 лютого окупанти спалили історико-краєзнавчий музей, де зберігалися унікальні роботи Марії Примаченко. Місцеві мешканці під обстрілами рятували картини з палаючої будівлі. 1 квітня, після звільнення, світ побачив ці обвуглені стіни — символ «культурної денацифікації» від РФ.
Звільнення Іванкова означало остаточну ліквідацію плацдарму ворога. Після цього ЗСУ вийшли до державного кордону в районі Чорнобильської зони.
Цього дня заступниця Міністра оборони Ганна Маляр зробила історичний допис: «Ірпінь, Буча, Гостомель та вся Київська область — звільнені від противника!».
Ця заява стала сигналом для іноземних посольств про можливість повернення до Києва та зруйнувала міф про «непереможність» російської армії. Проте водночас вона відкрила шлях для журналістів і правоохоронців, які почали фіксувати жахливі наслідки окупації в Бучі, Бородянці та інших містах. 

Світ почав бачити перші кадри з деокупованих територій. Те, що воїни побачили 31 березня в Бучі, 2 квітня стало очевидним у кожному звільненому селі: масові поховання, катівні та руїни.
Спогади бійця з позивним «Грек», 72-га ОМБр:

"2 квітня ми дійшли до самого кордону в районі Поліського. Пам'ятаю, як ми зупинилися біля покинутого російського блокпоста. Навколо — купи сміття, розстріляні цивільні машини і тиша. Ми розгорнули прапор прямо на дорозі.
Хлопці мовчали. Не було ніяких переможних криків. Ми просто дивилися в бік кордону і розуміли, яку ціну заплатили за ці кілометри. Кожен метр траси був посічений залізом. Ми виконали свою роботу — вигнали їх з дому. Але попереду була ще вся Україна".

Битва за Київ тривала 36 днів. Вона завершилася повним стратегічним провалом Росії.

Окупанти втратили тисячі одиниць техніки та найкращі десантні підрозділи.

Столиця залишилася вільною, а світ побачив, що «друга армія світу» може не просто відступати, а панічно тікати.

#оборонаКиєва

Фото ілюстративне.
Джерело фото: Державна прикордонна служба України